Івасик Телесюк – звичайний хлопчик. Тільки дуже зайнятий. Весь його день
розписаний по хвилинах. Чого тільки батьки для Івасика не вигадують. Якось,
наприклад, вигадали оздоровити його за містом. Там, у лісі, Івасик випадково
потрапив у Чудний світ і познайомився з Ягою та Котом. І тепер з хлопчиком постійно
трапляються якісь чудасії.
Одного разу Івасик із Котом запускали повітряного змія. Змій піднявся
високо в небо, зробив коло над хатинкою Яги і опустився на подвір’я.
-
Ану дай тепер я запущу! – Кіт простягнув до змія свої пухнаті лапи.
-
Потім запустиш, – грубо відрізала Яга, вихопивши змія прямо
в Кота з-під носа. – Збирайся в Змієву печеру. Луски мені драконячої принеси.
Щось у мене нога геть розболілася.
Івасик попросився йти з Котом, але той брати хлопчика навідріз відмовився:
- Змій Горинич жартувати не любить, - сказав він.
- Не забувай, що він - дракон, - додала Яга, - ще й вогнедишний!
- Подумаєш, вогнедишний, - хмикнув Івасик. – А я з собою вогнегасника
принесу.
Кіт з Ягою перезирнулися. Про вогнегасника вони ніколи не чули. Довелося
Івасику з Котом летіти по нього додому. Йти на Горинича з таким спорядженням
було значно надійніше. Але сам кіт з ним би не впорався, тож все-таки взяв Івасика.
Кіт вмостився на вогнегасник, Івасик сів за ним. Летіти до Реп’яхового яру,
де жив Змій, було весело. Та що ближче підлітали приятелі до Змієвої печери, то
похмуріше ставало навкруги. Здавалося, велетенські реп’яхи от-от вчепляться за килим. Та ще, як на біду, небо
затягли густі хмари. У яру стало темно.
Нарешті показалася висока круча. Там, у печері під кручею, і влаштував Змій
Горинич своє лігво. Вхід у печеру був завалений камінням, гостей тут не чекали.
Усередині було темно, хоч в око стрель.
- Тобі не боязко? – спитав кіт.
- Та ні, - невпевнено відказав Івасик, - просто не видно нічого.
Раптом із глибини печери вирвалося моторошне сопіння:
- Хр-р-р… Хр-р-р…
У Івасика від страху аж коліна
затремтіли.
- Не лякайсь, він спить, - заспокоїв хлопчика кіт. – Чуєш, як хропе…Стривай,
от я зараз світлячка випущу.
Кіт випустив із коробки світлячка і ледь не зомлів, коли побачив… велетенську
тінь із трьома головами. У кота аж шерсть стала дибки.
Спрямувавши шланг на вороже лігво, приятелі тихенько полетіли вперед.
-
Хр-р-р… - пролунало зовсім близько і з глибини печери
вирвався струмінь полум’я.
З переляку Івасик натиснув на рукоятку вогнегасника. Звідти вдарив струмінь
піни. За кілька секунд все драконяче лігво стало білим. Коли піна скінчилася, шланг
опустився на землю.
Кіт негайно підхопився, випустив кігті та приготувався до битви зі страшним
монстром.
-
Ага, сховався, триголовий, - заверещав кіт. – Я тобі не
сарделька, щоб мене підсмажувати.
Кіт геть розхрабрився і став метатися по печері. Аж раптом…
- Апчхи!
І з піни випірнуло маленьке драконеня. Позаду нього стояло велике,
триголове опудало дракона. Саме його тінь так налякала Кота з Івасиком.
Драконеня смикнуло за мотузку і опудало заворушилося.
-
Змій Горинич такий малесенький, - сказав Івасик.
-
Це сонячний дракон, - зауважив кіт. – І це дівчинка.
Дракоша мовчала і лише кліпала оченятами.
- Назвемо її Горинею, – запропонував Івасик.
Говорити Гориня не вміла, зате могла передавати свої думки на відстані.
Таким чином вона і розповіла Коту з Івасиком свою історію.
Коли Гориня вчилася літати, її крильця були ще
слабкими. Під час першого польоту дракошу підхопив сильний вітер і відніс
далеко-далеко від дому. Вона довго блукала лісом, аж доки не опинилася в цій
печері. Тепер Гориня боїться підніматися в повітря. Щоб
захиститися від ворогів, маленька дракоша зробила опудало Змія Горинича і
лякала ним усіх, хто наважувався зайти в печеру.
-
Не годиться постійно в темряві сидіти, - пробурмотів кіт.
-
Так, - погодився Івасик, - адже змії в небі такі красиві.
Ходімо, я покажу.
Івасик витяг із рюкзачка повітряного змія. Він навмисно прихопив його з
собою, щоб запускати з Котом дорогою додому – от і став у пригоді.
Всі троє направилися до виходу. Небо й досі було густо затягнуте хмарами.
Вийшовши з печери, Івасик забіг на пагорб, відпустив мотузку і щодуху
помчав униз. Повітряний змій стрімко зринув у небо.
Ніхто не міг відірвати очей від яскравого змія. Гориня від радості весело замахала своїми крильцями.
-
Хочеш спробувати? – спитав Івасик.
Гориня лякливо замотала головою і прикрила
мордочку лапками.
-
Боїться, - зітхнув кіт.
-
Не бійся, - погладив Івасик дракошу по голівці. – Ми будемо
тебе страхувати.
-
Ти головне крилами не забувай махати, - напоумлював Гориню кіт.
Івасик із Горинею піднялися на пагорб. Хлопчик
обв’язав драконицю мотузкою і побіг униз. Гориня дріботіла за ним,
швидко махаючи крильцями. Так само швидко билося її серце.
Коли мотузка натяглася, маленькі лапки Горині відірвалися від землі.
Вона злетіла в небо, сміливо піднімаючись усе вище й вище.
І оце так диво! Всі темні хмари навколо неї розступилися. Над яром засяяло
яскраве сонечко. Нарешті маленька
дракоша почувалася в безпеці і була щасливою.
Івасик теж був щасливим, адже це так приємно – допомогти комусь побороти
страх і вийти з темряви на світло.
А найщасливішим був Кіт. Він і луски драконячої набрав, і запустив у небо
змія. Не якогось там повітряного, а Справжнього!
Літературна обробка: Марина Куцик-Герасименко,
Ілюстрації: Вікторія Протас
Відеоверсія на сайті каналу ПлюсПлюс:
