ЧАРІВНИЙ НІЖ
Розділ шістнадцятий, в якому все вийде майже на добре, хоча початок не віщував нічого
втішного.
— Що там таке, Ко-Ко? — почулося
знадвору.
Дід Данило ненадовго вийшов і тепер похолов од
недоброго передчуття.
— Майстре, вам краще цього не бачити, —
пробелькотіло курча.
— Що?!
Чарівникові, що стрімко увійшов до світлиці, було
достатньо одного погляду на застиглого перед кришталевою кулею учня, щоб зрозуміти —
сталося щось жахливе.
— Фактично, — насилу вичавив з себе
Ко-Ко, — у вашого онука щойно вселився темний Зміїв дух.
Зі старого, немов повітря випустили. Він безсило
упав на лавку.
— Не повинен був я відпускати його
самого, — ледь чутно промовив він. — Тепер варто хлопчикові
розсердитися, і зло вирветься назовні.
— Пропало все, майстре? — жахнулося
курча. Йому ще ніколи не доводилося бачити наставника в такому стані — він
постарів років на двадцять.
— Поки над землею сходить сонце, живе
надія, — втомлено промовив старий, не підводячи голови.
Це стало останньою краплею! Образа й розчарування,
що переповнювали Ко-Ко, вирвалися назовні.
— Слова-слова! — вигукнув він, трясучись
од неймовірного напруження. — Самі пишні слова! — І на його крильцях
почали спалахувати яскраві блищики. — Гарненькі ж Воїни Світла! Тільки
базікати мастаки! Годі вже! Треба діяти!
Здавалося, повітря навколо розгніваної пташки на
мить спалахнуло. Пролунав гучний ляскіт, і Ко-Ко ракетою злетів угору. Він
врізався в похилу балку даху й відлетів до дальньої стіни, залишаючи за собою
димний слід. Пронісся до печі, в польоті зваливши кілька горщиків. Влетів у
полицю з книгами, гепнувся разом з нею на підлогу й напевно продовжив би своє
літання, якби зверху його не придушило кількома важкими фоліантами.
Данило мовчки дивився на купу, що утворилася на
підлозі.
— М-м-майстре? — жалібно почулося звідти
за якийсь час.
****
Микита ледве розплющив очі. Повільно повернувши
голову, він побачив палицю, що валялася поруч. Цариця світлячків якимось дивом
примудрилася на ній втриматися. Тепер її оточували щільним роєм підданці. Те, з
якою завзятістю ці маленькі осяйні істоти опираються навколишній темряві,
додало хлопчикові сили. Якусь хвилю він спостерігав за мерехтливим хороводом, а
потім, хапаючись руками за стіну, насилу підвівся. У голові трохи розвиднилося.
Микита звів очі й захоплено застиг на місці. Він стояв у величезній кам’яній
залі, стіни якої губилися в темряві. Десь згори тонкою цівкою пробивалося
слабке світло, осяваючи частину стіни, поряд з якою стояв Микита. Стіна була
вкрита темними малюнками й символами, від яких, здавалося, струмила чаклунська
сила: вона стискала скроні, зупиняла кров у жилах. Микита трохи відійшов од
стіни, щоб краще роздивитися те, що на ній намальовано. Прямісінько перед
хлопчиком проступав великий малюнок. Щось у його обрисах здалося хлопчикові
знайомим. Він підняв живий смолоскип і придивився уважніше: там була спіраль,
що розгорталася вниз із розташованими навколо дванадцятьма короткими променями.
Раптом світлячки відлетіли від своєї цариці й наблизилися до стіни.
Розташувавшись на лініях спіралі, вони на мить зависли в повітрі,
а потім заструміли вниз і обліпили купу каміння, що лежала прямо під
малюнком.
— Ось воно!
Осяяний здогадом, він опустився на коліна й заходився
розкидати каміння. За останнім кругляком відкрилося заглиблення, в ньому щось
блиснуло. Хлопчик застромив руку й дістав маленького ножика.
— Невже це він, ТОЙ САМИЙ ніж? — Микита
здивовано роздивлявся лискучий предмет з кепського обтесаного каменя. Він
легко поміщався в нього на долоні. Якось не вірилося, що такий крихітний
ножик може мати хоч якусь магічну силу. Хлопчик ще раз обнишпорив заглиблення,
але так нічого й не знайшов. Почекавши трохи й переконавшись, що
навколо немає ніяких знаків, він вирішив вибиратися надвір.
***
Уздовж озерного берега крадькома пробиралася
тоненька постать у довгій сукні. Ноги її торкалися води, але не
занурювалися — русалонька крокувала дзеркальною поверхнею, наче землею.
Підійшовши до старої верби, Іва насторожено озирнулася
й тихенько квакнула. Тут-таки з гущавини вербових гілок вистромилася рука з
невеличким череп’яним глечиком, оповитим тонким ароматом лісових трав.
Русалонька взяла глечик, піднесла до вуст…
— Кхе-кхе! — почулося за її спиною
застережливе кахикання Цапеліна.
Дівчинка здригнулася. Загадкова рука миттю зникла
серед вербового листя, а Іва, ховаючи горнятко за спиною, обернулася до
вчителя.
— Принцес! Ві знову лигалися з цей мерзенний
бабця-ворожка?!
— По-перше, ніяка вона не «мерзенний бабця»,
а дуже навіть мила старенька.
— Мила старюнька?! Ця… Вона погано фпліваїть
на вас, принцес. Коли ві нарешт розуміть? Магія — точний наук, а не фесь
цей танці-манці-приговірки!
— А по-моєму, ти просто заздриш тому, що вона
може впоратися з моїм кашлем, а ти ні, — русалонька закопилила губки.
— Принцес, ві прекрасно ясний мій позицій в
цей питань. Треба бороти причин, а не результатій. Причин тут, — він
постукав крилом по голові. — Я вже говорить фам, щщчо щойно ві
приймати свій доля такою, як є, ві збавлятися від кашлю.
— Позбуватися, —
виправила вчителя Іва.
— Це не мати суть.
— Значення, —
не вгавала русалонька.
— Принцес, фам не
добить меньє ваш вічний нападки до мій малий знань ваш мова! —
рознервувався лелека.
— Я й не
збиралася.
— Щьчо ві не
збиралася?
— Добити, —
сумно усміхнулася Іва.
— О, Magnus Deus!
Принцес, ві нестерпний!
— Це мій кашель НЕ-СТЕРП-НИЙ. А ця
настоянка, — Іва витягла з-за спини руку з горнятком, — допомагає. І
вона… вона смачна! От.
— Вона давати тілько тимчасовий ефект! А все
тому, щчо усувати результат, а не причин, — наполягав на своєму
Цапелін.— Працювати над собою, принцес. Прийміть те, щьчо не спроможний
змінити, — і ві стати будь здороф.
— Я намагаюся, Цапеліне, — зітхнула
Іва. — Я намагаюся. Але мені так хочеться побачити океан! І тата!
Перед її очима постав образ батька: Володар Вод
насупився.
— Чому він забороняє мені? — дівчинка
різко обернулася до лелеки, в очах її бриніли сльози. — Чому ув’язнив мене
тут? Геть зовсім саму! Чому, коли він так мені потрібен, його немає поряд?..
— Я розумій, принцес, — лелека
співчутливо погладив дівчинку по голові. — Я душе допре розумій… —
він замовк і одвернувся, щоб упоратися зі співчуттям до учениці. — Прошу
вибачить… Мені потрібен…
Не доказавши, Цапелін кинувся до заростів осоки й
там вибухнув риданнями.
— Бідолашний-бідолашний
принцес, — голосив він. — Такий мал золотник… Такий дорог талант…
І такий нещасний дитя…
Іва не
чула переживань свого «безсердечного» наставника. Вона знову думала про те, яка
несправедлива до неї доля й знову кашляла. Жабеня, що сиділо поруч з нею,
відчайдушно шукало спосіб допомогти своїй подрузі. Воно глянуло на небо й
побачило, що до місяця наближається хмара. Обрисами вона нагадувала величезну
руку з хижими пазурами.
—
Нічого дивного, що ти кашляєш, — пролунав з темряви хрипкий голос. —
Хіба можна бути задоволеною, коли ти полонянка. Напевно, жахливо весь час
перебувати під наглядом.
— Так, —
зітхнула русалонька, обертаючись. — Я Іва, а ви хто?
— Мандрівна
цілителька. Прибула здалеку за травами для одного чарівного зілля.
З
темряви з’явилася висока постать у плащі з каптуром. Тінь від нього повністю
приховувала обличчя прибулої.
— То
ви чарівниця?!
Іва
ступила кілька кроків у напрямку до берега, але з води перед нею тут-таки
вигулькнули міцні спини глюків.
— Можна
й так сказати. У всякому разі, можу навчити тебе одного простого заклинання. З
його допомогою ти будь-якої миті зможеш позбутися своїх вартових.
Жабеня
уважно подивилося на нічну гостю, потім на хмару, що майже затулила місяць, і
спохмурніло.
— Ой,
будь ласка!
— Все
дуже просто. Складаєш пальці ось так, — чаклунка склала пальці в магічному
жесті. — Спрямовуєш на когось і промовляєш «Анабіоз»!
—
Чудово! — зраділа Іва й тут-таки приспала глюків.
— То в
тебе талант! — похвалила русалоньку чаклунка. — З кашлем твоїм впоратися
буде складніше. Але маю я один перевірений засіб. Тримай. — вона
простягнула до Іви руку з невеличкою скляною пляшечкою.
З
надією глянувши на неї, русалонька не звернула уваги, що нова знайома старанно
тримає руку так, щоб вона не перетнула берегову лінію. Зате це помітило пильне
жабеня і тут-таки заходилося видиратися на прибережний очерет.
Іва
підійшла до самого берега й простягнула руку за пляшечкою. Цієї миті жабеня
хлюпнулося у воду, здійнявши фонтан бризок. Вони втрапили на руку чаклунці, й та,
зашипівши від болю, відсмикнула її.
— Ах
ти, погань мала! — вереснула Болотяна Відьма (а це була саме вона). —
Гратися зі мною надумала!
Навколо
другої її руки замиготіли бузкові спалахи. За мить вони злилися в кулю, що
мерехтіла тьмяним полум’ям. Відьма різко випростала руку вперед, і куля стрімко
понеслася до Іви.
Русалонька
відскочила. Але, досягнувши краю води, вогненна куля немов налетівши на
невидиму стіну, пружно відскочила й полетіла назад. Відьма ледь встигла
ухилитися від власного закляття.
— Нічого,
покинута, я ще повернуся, — злісно засичала вона. — І тоді твоя
водяна фортеця тебе не врятує!
— Оце
я дурницю вчинила, — зізналася жабеняті Іва, коли Відьма зникла в темряві.
Те
несхвально кивнуло. Нахилившись до листочка латаття, на якому стояло жабеня,
русалонька взяла свого маленького захисника на руки і поцілувала.
—
Спасибі тобі, друже. Ти хоч і не принц, зате найсправжнісінький герой!
«Найсправжнісінький
герой» гордо випнув вперед груди, показуючи, що поки він поруч, вона може
робити будь-які «дівчачі» дурниці.
—
Покинута, — пробурмотіла Іва, задумливо дивлячись на жабеня. — Ти
чуло? Звідки вона знає?
Те
тільки здивовано розвело лапками.
—
Гаразд, — махнула рукою русалонька. — Подумаю про це завтра!
Казка з татом Микита Кожум'яка Антон Сіяніка Никита Кожемяка Антон Сияника Niki Tanner Anton Siyanika Nicky Tanner and the Fire Flower
Комментариев нет:
Отправить комментарий