понедельник, 22 сентября 2014 г.

"Микита Кожум'яка. Пригоди починаються!" Розділ 16


ЧАРІВНИЙ НІЖ
Розділ шістнадцятий, в якому все вийде майже на добре, хоча початок не віщував нічого втішного.

— Що там таке, Ко-Ко? — почулося знадвору.
Дід Данило ненадовго вийшов і тепер похолов од недоброго передчуття.
— Майстре, вам краще цього не бачити, — пробелькотіло курча.
— Що?!
Чарівникові, що стрімко увійшов до світлиці, було достатньо одного погляду на застиглого перед кришталевою кулею учня, щоб зрозуміти — сталося щось жахливе.
— Фактично, — насилу вичавив з себе Ко-Ко, — у вашого онука щойно вселився темний Зміїв дух.
Зі старого, немов повітря випустили. Він безсило упав на лавку.
— Не повинен був я відпускати його самого, — ледь чутно промовив він. — Тепер варто хлопчикові розсердитися, і зло вирветься назовні.
— Пропало все, майстре? — жахнулося курча. Йому ще ніколи не доводилося бачити наставника в такому стані — він постарів років на двадцять.
— Поки над землею сходить сонце, живе надія, — втомлено промовив старий, не підводячи голови.
Це стало останньою краплею! Образа й розчарування, що переповнювали Ко-Ко, вирвалися назовні.
— Слова-слова! — вигукнув він, трясучись од неймовірного напруження. — Самі пишні слова! — І на його крильцях почали спалахувати яскраві блищики. — Гарненькі ж Воїни Світла! Тільки базікати мастаки! Годі вже! Треба діяти!
Здавалося, повітря навколо розгніваної пташки на мить спалахнуло. Пролунав гучний ляскіт, і Ко-Ко ракетою злетів угору. Він врізався в похилу балку даху й відлетів до дальньої стіни, залишаючи за собою димний слід. Пронісся до печі, в польоті зваливши кілька горщиків. Влетів у полицю з книгами, гепнувся разом з нею на підлогу й напевно продовжив би своє літання, якби зверху його не придушило кількома важкими фоліантами.
Данило мовчки дивився на купу, що утворилася на підлозі.
— М-м-майстре? — жалібно почулося звідти за якийсь час.

****
Микита ледве розплющив очі. Повільно повернувши голову, він побачив палицю, що валялася поруч. Цариця світлячків якимось дивом примудрилася на ній втриматися. Тепер її оточували щільним роєм підданці. Те, з якою завзятістю ці маленькі осяйні істоти опираються навколишній темряві, додало хлопчикові сили. Якусь хвилю він спостерігав за мерехтливим хороводом, а потім, хапаючись руками за стіну, насилу підвівся. У голові трохи розвиднилося. Микита звів очі й захоплено застиг на місці. Він стояв у величезній кам’яній залі, стіни якої губилися в темряві. Десь згори тонкою цівкою пробивалося слабке світло, осяваючи частину стіни, поряд з якою стояв Микита. Стіна була вкрита темними малюнками й символами, від яких, здавалося, струмила чаклунська сила: вона стискала скроні, зупиняла кров у жилах. Микита трохи відійшов од стіни, щоб краще роздивитися те, що на ній намальовано. Прямісінько перед хлопчиком проступав великий малюнок. Щось у його обрисах здалося хлопчикові знайомим. Він підняв живий смолоскип і придивився уважніше: там була спіраль, що розгорталася вниз із розташованими навколо дванадцятьма короткими променями. Раптом світлячки відлетіли від своєї цариці й наблизилися до стіни. Розташувавшись на лініях спіралі, вони на мить зависли в повітрі, а потім заструміли вниз і обліпили купу каміння, що лежала прямо під малюнком.
— Ось воно!
Осяяний здогадом, він опустився на коліна й заходився розкидати каміння. За останнім кругляком відкрилося заглиблення, в ньому щось блиснуло. Хлопчик застромив руку й дістав маленького ножика.
— Невже це він, ТОЙ САМИЙ ніж? — Микита здивовано роздивлявся лискучий предмет з кепського обтесаного каменя. Він легко поміщався в нього на долоні. Якось не вірилося, що такий крихітний ножик може мати хоч якусь магічну силу. Хлопчик ще раз обнишпорив заглиблення, але так нічого й не знайшов. Почекавши трохи й переконавшись, що навколо немає ніяких знаків, він вирішив вибиратися надвір.

***
Уздовж озерного берега крадькома пробиралася тоненька постать у довгій сукні. Ноги її торкалися води, але не занурювалися — русалонька крокувала дзеркальною поверхнею, наче землею.
Підійшовши до старої верби, Іва насторожено озирнулася й тихенько квакнула. Тут-таки з гущавини вербових гілок вистромилася рука з невеличким череп’яним глечиком, оповитим тонким ароматом лісових трав. Русалонька взяла глечик, піднесла до вуст…
— Кхе-кхе! — почулося за її спиною застережливе кахикання Цапеліна.
Дівчинка здригнулася. Загадкова рука миттю зникла серед вербового листя, а Іва, ховаючи горнятко за спиною, обернулася до вчителя.
— Принцес! Ві знову лигалися з цей мерзенний бабця-ворожка?!
— По-перше, ніяка вона не «мерзенний бабця», а дуже навіть мила старенька.
— Мила старюнька?! Ця… Вона погано фпліваїть на вас, принцес. Коли ві нарешт розуміть? Магія — точний наук, а не фесь цей танці-манці-приговірки!
— А по-моєму, ти просто заздриш тому, що вона може впоратися з моїм кашлем, а ти ні, — русалонька закопилила губки.
— Принцес, ві прекрасно ясний мій позицій в цей питань. Треба бороти причин, а не результатій. Причин тут, — він постукав крилом по голові. — Я вже говорить фам, щщчо щойно ві приймати свій доля такою, як є, ві збавлятися від кашлю.
— Позбуватися, — виправила вчителя Іва.
— Це не мати суть.
— Значення, — не вгавала русалонька.
— Принцес, фам не добить меньє ваш вічний нападки до мій малий знань ваш мова! — рознервувався лелека.
— Я й не збиралася.
— Щьчо ві не збиралася?
— Добити, — сумно усміхнулася Іва.
— О, Magnus Deus! Принцес, ві нестерпний!
— Це мій кашель НЕ-СТЕРП-НИЙ. А ця настоянка, — Іва витягла з-за спини руку з горнятком, — допомагає. І вона… вона смачна! От.
— Вона давати тілько тимчасовий ефект! А все тому, щчо усувати результат, а не причин, — наполягав на своєму Цапелін.— Працювати над собою, принцес. Прийміть те, щьчо не спроможний змінити, — і ві стати будь здороф.
— Я намагаюся, Цапеліне, — зітхнула Іва. — Я намагаюся. Але мені так хочеться побачити океан! І тата!
Перед її очима постав образ батька: Володар Вод насупився.
— Чому він забороняє мені? — дівчинка різко обернулася до лелеки, в очах її бриніли сльози. — Чому ув’язнив мене тут? Геть зовсім саму! Чому, коли він так мені потрібен, його немає поряд?..
— Я розумій, принцес, — лелека співчутливо погладив дівчинку по голові. — Я душе допре розумій… — він замовк і одвернувся, щоб упоратися зі співчуттям до учениці. — Прошу вибачить… Мені потрібен…
Не доказавши, Цапелін кинувся до заростів осоки й там вибухнув риданнями.
Бідолашний-бідолашний принцес, — голосив він. — Такий мал золотник… Такий дорог талант… І такий нещасний дитя…
Іва не чула переживань свого «безсердечного» наставника. Вона знову думала про те, яка несправедлива до неї доля й знову кашляла. Жабеня, що сиділо поруч з нею, відчайдушно шукало спосіб допомогти своїй подрузі. Воно глянуло на небо й побачило, що до місяця наближається хмара. Обрисами вона нагадувала величезну руку з хижими пазурами.
— Нічого дивного, що ти кашляєш, — пролунав з темряви хрипкий голос. — Хіба можна бути задоволеною, коли ти полонянка. Напевно, жахливо весь час перебувати під наглядом.
— Так, — зітхнула русалонька, обертаючись. — Я Іва, а ви хто?
— Мандрівна цілителька. Прибула здалеку за травами для одного чарівного зілля.
З темряви з’явилася висока постать у плащі з каптуром. Тінь від нього повністю приховувала обличчя прибулої.
— То ви чарівниця?!
Іва ступила кілька кроків у напрямку до берега, але з води перед нею тут-таки вигулькнули міцні спини глюків.
— Можна й так сказати. У всякому разі, можу навчити тебе одного простого заклинання. З його допомогою ти будь-якої миті зможеш позбутися своїх вартових.
Жабеня уважно подивилося на нічну гостю, потім на хмару, що майже затулила місяць, і спохмурніло.
— Ой, будь ласка!
— Все дуже просто. Складаєш пальці ось так, — чаклунка склала пальці в магічному жесті. — Спрямовуєш на когось і промовляєш «Анабіоз»!
— Чудово! — зраділа Іва й тут-таки приспала глюків.
— То в тебе талант! — похвалила русалоньку чаклунка. — З кашлем твоїм впоратися буде складніше. Але маю я один перевірений засіб. Тримай. — вона простягнула до Іви руку з невеличкою скляною пляшечкою.
З надією глянувши на неї, русалонька не звернула уваги, що нова знайома старанно тримає руку так, щоб вона не перетнула берегову лінію. Зате це помітило пильне жабеня і тут-таки заходилося видиратися на прибережний очерет.
Іва підійшла до самого берега й простягнула руку за пляшечкою. Цієї миті жабеня хлюпнулося у воду, здійнявши фонтан бризок. Вони втрапили на руку чаклунці, й та, зашипівши від болю, відсмикнула її.
— Ах ти, погань мала! — вереснула Болотяна Відьма (а це була саме вона). — Гратися зі мною надумала!
Навколо другої її руки замиготіли бузкові спалахи. За мить вони злилися в кулю, що мерехтіла тьмяним полум’ям. Відьма різко випростала руку вперед, і куля стрімко понеслася до Іви.
Русалонька відскочила. Але, досягнувши краю води, вогненна куля немов налетівши на невидиму стіну, пружно відскочила й полетіла назад. Відьма ледь встигла ухилитися від власного закляття.
— Нічого, покинута, я ще повернуся, — злісно засичала вона. — І тоді твоя водяна фортеця тебе не врятує!
— Оце я дурницю вчинила, — зізналася жабеняті Іва, коли Відьма зникла в темряві.
Те несхвально кивнуло. Нахилившись до листочка латаття, на якому стояло жабеня, русалонька взяла свого маленького захисника на руки і поцілувала.
— Спасибі тобі, друже. Ти хоч і не принц, зате найсправжнісінький герой!
«Найсправжнісінький герой» гордо випнув вперед груди, показуючи, що поки він поруч, вона може робити будь-які «дівчачі» дурниці.
— Покинута, — пробурмотіла Іва, задумливо дивлячись на жабеня. — Ти чуло? Звідки вона знає?
Те тільки здивовано розвело лапками.

— Гаразд, — махнула рукою русалонька. — Подумаю про це завтра!

Казка з татом Микита Кожум'яка Антон Сіяніка Никита Кожемяка Антон Сияника Niki Tanner Anton Siyanika Nicky Tanner and the Fire Flower

Комментариев нет:

Отправить комментарий