воскресенье, 7 сентября 2014 г.

"Микита Кожумяка. Пригоди починаються!" Розділ 2


У ДІДУСЯ
Розділ другий, в якому ти, Читачу, дізнаєшся, як слід чинити з недругами, а Микитка здобуде чотириногого друга.

— «І вирядив тоді князь діточок малих до Кирила, — читав Микита, водячи пальцем рядками старовинної дідусевої книги. — Ті прийшли та й заходилися просити, повставали на коліна й заплакали, що й сам Кожум’яка не втерпів, стиснув кулаки й мовив: — Ну, гаразд, виконаю я ваше прохання…»
     — Всеньке життя ти його в пазусі не втримаєш, — почувся знадвору голос діда Данила.
Микита відвів од книги очі й побачив, як дідусь стоїть посеред двору поруч із батьком.
— Тільки на літо. Несила вже терпіти. Пиляє й дорікає мене дружина: «Чого не борониш його?! Доки вже дитина може битою ходити?!!» А моя думка така: чоловік повинен уміти за себе постояти...
Микитка обережно торкнув синця під оком і поморщився. Йому дуже вже хотілося бути таким само дужим та відважним, як і батько. Але яка там міць, коли він навіть постояти за себе неспроможний. А все — страх проклятущий! Дід каже, його треба перебороти. Та як його перебореш, якщо у Микити з переляку в очах тьмяніє, руки-ноги холонуть і подих перехоплює, та так, що навіть писнути не може?
— А Микита що? — перервав Кирила дід.
— Та нічого: допіру прийшов з синцем, питаю в нього: «Хто образив?» Мовчить, — богатир, удаючи любого синочка, насупив брови. — Тільки дивиться. І мовчить! А в мене, батечку, серце розривається. Я його знову питаю. «Ніхто. З яблуні впав». Ось так, х-хе!
Хлопчик тяжко зітхнув, згорнув книгу і вийшов надвір.
— Молодець, — схвалив старий. — Залишай до осені. Навчу його по яблунях лазити та ще якоїсь премудрості.
— Тільки прошу тебе, тату, легше з цією своєю премудрістю. Бо й так не зрозуміло, в кого він такий удався. Старші діти були як діти, а Микитка лише книжки читає та чудернацькі запитання ставить. Почувши щиру гіркоту в голосі батька, що вийшов на ґанок, Микита завмер на місці. З очей побігли сльози. Ну, хіба ж він винен, що такий?!
Незграбно зістрибнувши з ґанку, хлопчик зник за будинком. Він знав, що повинен знову спробувати перебороти свій страх. Спробувати підійти до краю Кручі ще ближче!
Микита біг до прірви, яка була за дідовим будинком, тож не міг почути закінчення фрази, в якій не було й сліду гіркоти, що вчулася хлопчикові. У словах Кирила була така ніжність до свого найменшенького, що дід Данило усміхнувся.
— А який же кволенький! Мені ж його зайвий раз приголубити страшно, — Кожум’яка потрусив перед собою своїми могутніми натрудженими ручиськами. — А ці халамидники «на слабо» його перевіряти надумали. Напевне, це Гнат зі своєю бандою. Ну, доберуся я до них! Тиждень сидіти не зможуть!
— Насильство виховному процесові не допоможе.
— Коли ж це ти, тату, до такого додумався? Я от твою лозину «виховальну» досі забути не можу.
— Застаріла метода.
Якийсь час вони сиділи мовчки. Кожен думав про Микиту, який цієї самої миті стояв усього за кілька кроків од краю Кручі. 
— Пізній він у нас, — провадив Кирило. — Ми з Ладою вже й не чекали ще одного. Це мене після Змія на звитяги потягло. Він таки хапнув мене тоді. Може, й правда, що Змієва слина силу поверт…
— Гм-гм, — застережливо бухикнув Данило, зупиняючи синові міркування й промовисто киваючи на Микиту, що якраз до них підійшов. Побачивши вперто схилену голову й міцно стиснуті кулачки, Кожум’яка відразу збагнув, де той був.
— Знову?! — Кирило кинувся до сина, схопив на руки й почав оглядати, чи той цілий. — Знову на Кручу ходив?!! Тату, скільки разів я просив, зроби ти що-небудь із цим урвищем! Або я сам його з землею зрівняю!
— Я тобі зрівняю, — усміхнувся у вуса Данило. — Сила є розуму не треба? Ти хоч бачив, який звідти краєвид? Краса.
— Краса! І як тобі після цього дитину довірити? А якщо у нього на краю ручки-ніжки заніміють? Все! Вирішено! Ставлю огорожу! — Кожум’яка обережно поставив сина на землю. — Отаку!
Велика батьківська долоня завмерла на рівні Микитиних грудей.
— Ні! О-о-о-отаку!
Могутня рука стала підніматися й зупинилася перед обличчям хлопчика.
— Так не видно ж нічого, — спробував заперечити той, визираючи з-під батьківської долоні.
— Не переймайся, синочку. Я тобі віконце зроблю. Ось таке.
Кирило розвів долоні завширшки в Микитине обличчя.
— Ні! О-о-о-отаке, — між долонями залишилася тільки вузенька шпаринка. — Все побачиш!
Сказавши це, Кирило попрямував до повітки по дошки та інструменти для спорудження паркану.
— Страх, Микитко, не можна перебороти, — звернувся до онука Данило. — Крізь нього пройти треба. Як крізь туман. Тому що страх тільки в туманності-каламутності живе. На світлі він тане.
— Я пам’ятаю, діду, — гірко зітхнув Микита. — Тільки поки не дуже виходить.
— От уяви, наприклад, величезного злісного монстра, — провадив Данило. — І в думках спробуй крізь нього пройти.
— Ти, тату, вже геть зовсім! — не витримав Кирило, що проходив повз них з величезним стосом дощок на плечі. — Дитині на ніч страхіття розказувати. Лягай-но спати, Микито.
— І, правда, онучку. Іди, — погодився з ним дід. — Ніч-мати дасть пораду. А тебе, синку, я попрошу залишитися, — суворо звернувся він до Кирила, що відразу похнюпився.
Уже засинаючи, Микита почув голос діда, що ледь долинав з двору:
— Ти, синку, мій авторитет перед онуком принижувати не смій. Та лозинка «виховальна» досі в сараї зберігається. Не бачив?

А потім якось раптом настав ранок. І Кирилові пора було збиратися додому.
Тільки перед самою розлукою Микита зважився поставити батькові питання, яке давно його мучило:
— Тату, а чого ти зі Змієм одразу битися не пішов? — поставив той вельми бентежне для нього запитання. — Тебе аж тричі кликали.
— Чого-чого, — завагався той. — Зайнятий був… Шкури м’яв…
— А я думав, ти просто його пожалів, — засмутився Микита. — Він же останній. І йому, мабуть, навіть погратися ні з ким було. От він й розлютився.
— Пожалів? — сторопів Кирило й глянув на батька з виразом на обличчі «ну, я ж казав». — Оце того змія? Ну, ти, синку, даєш!
Богатир зареготав, але старий Данило так суворо на нього зиркнув, що Кирило почервонів і сміятися перестав.
— Ну, гаразд, Микитко, бувай. Піду я вже. Пора. А ти у дідуся залишаєшся, допоможеш йому в господі.
Кирило Кожум’яка з неймовірною для такого силаня ніжністю стиснув тендітні плечі сина, легко, наче пір’їнку, підняв його й поцілував у вихористу маківку. Потім кивнув на прощання батькові й вийшов з подвір’я.
— Тату! — гукнув йому Микита. — А цуценя?! Ти ж обіцяв!
Кирило зупинився й збентежено почухав потилицю — йому зробилося страшенно соромно, що він геть-чисто забув синове прохання.
— Е-е-е, — пробурмотів засоромлено богатир. — Хіба мало тут на селі різних собак? Вибирай будь-яку. Бувай!
Він махнув рукою й, не оглядаючись, попростував стежкою в бік лісу.
— Адже ж обіцяв, — ледве стримуючи сльози, прошепотів Микита.
— Не журися, Микитко, — лагідно сказав Данило, обійнявши хлопчика. — Усе буде гаразд.
— Діду, а навіщо ти мені вчора про тата давав читати? Я ж про все це безліч разів чув.
— А для того, Микитко, що якби не дітлахи, не зітнувся б твій батько з тим Змієм.
— І що? — здивувався хлопчик.
— А те, що ви, дітлахи, маєте власну силу. Є такі справи, які дорослому не здужати, а такому хлопчакові, як ти, якраз.
— Щось у мене цієї сили ніяк не додається, — зітхнув Микита й поліз на тинок, щоб довше бачити батька, який віддалявся.
— Ану підбадьорся, онучку, — суворо промовив дідусь. — І починай мізкувати, як кривдникам своїм раду дати.
— Та їх же он скільки, діду! А я що? Я ж, навіть як дуже розізлюся, не впораюся з ними, — пожалівся Микита.
Дід здивовано слухав геть невластиві онукові слова — видно, остання кривда була вельми гіркою.
— Ой! — хлопчик захитався, стрепенув руками й незграбно зістрибнув долу, добряче буцнувшись головою об тин. Бойовиті мрії тут-таки вилетіли з забитої голови.
— Ох, понесло тебе, Микитко, — співчутливо усміхнувся дід, допомагаючи онукові підвестися. — Злобою злобу не здолаєш. Тут добром потрібно.
— От жив би тепер Змій, — хлопчик потер забите чоло, — я б з ним товаришував.
— Чого ж ти з кривдниками своїми не заприязнився?
— Заприязнився? — розгубився Микита, мацаючи синця під оком. — Може, мені їм до всього ще й подякувати?
— І подякуй, онучку, і пробач їм, — сказав Данило.
— Ну, ти, діду, взагалі даєш...
— І покарай добряче, — провадив старий, не звертаючи уваги на зауваження онука. — Але спершу треба дружбу пропонувати.
— Що ти, діду, ми ж вороги!
— От коли вони дружбу твою не приймуть і знову кривдити почнуть, тоді карай. Тільки без усякої люті. А як покараєш, знову дружбу пропонуй. Ходімо, Микитко, — і дідусь попрямував до хліва, де мешкала корова Руня.
— Що ж це виходить? Дружбу запропонувати, якщо не приймуть і образять, — покарати, простити і знову дружбу пропонувати? — запитав сам у себе Микитка. — А якщо й тоді не приймуть?
Хлопчик уявив собі, як реготатиме Гнат із друзяками, коли він насмілиться підійти до них і запропонує дружбу. З одного боку, дід каже, що негарно тікати від власних страхів, а з другого… З другого боку, Микита навіть зрадів, що батьки вирядили його у лісову хатинку дідуся, подалі від кривдників. Ні, він не те, щоб боявся, просто йому потрібен був час у всьому розібратися.
— Зараз тебе з деким познайомлю, — Данило відволік онука від роздумів.
— З ким? — пожвавішав хлопчик.
— Зараз побачиш. Буде тобі приятель на літо.
— Діду! — від захвату очі Микити, й так чималенькі, зробилися просто величезними. — Ти?..
— А ось і він, — Данило відчинив дверцята хліва, й звідти тут-таки висунувся допитливий писочок.
— Але ж це… — хлопчик не зміг приховати свого розчарування: він так сподівався, що дід якимось чином дізнався про його давнішню мрію мати песика... — Це ж…
— Телятко, — допоміг онукові дідусь. — Не цуценя, звісна річ, — Данило знічено розвів руками, — але так вже вийшло.
Старий глянув на корову Руню, що з’явилася у дверях хліва, й чомусь підморгнув їй. Корова не звернула уваги на таке панібратство, їй було не до того — вона мовчала й не могла відвести захопленого погляду від синочка, що вискочив з хліва…

Ко-Ко: Ти, Читачу, можеш подумати, що ж тут незвичайного? Корова й повинна мовчати, ну, або мукати. Але це звичайна корова, а віднедавна наша Руня до цієї категорії не належить. І причина тут, як на мене, в яйці!
Не дивуйся! Річ у тім, що коли Кирило Кожум’яка переміг Останнього Вогненного Змія, його батько Данило постав перед нелегким вибором: з одного боку, добрий чародій не міг погубити унікальне живе створіння — адже в кожному з нас якимось чином уживаються добро і зло. Що ж нас за це навпіл розірвати? Як на мене, то ліпше допомогти розвинути кращі риси нашої двоїстої натури. А ось у вогненних зміях темне й світле розділити можна. У всякому разі, такому великому чародієві, як Майстер, це виявилося по силі. Хоча попрацювати йому, звісно, довелося неабияк. І, якщо вже геть відверто, я думаю, що він якраз і хотів, щоб Змій перейшов повністю на бік Світла. Не вийшло. І заради збереження цієї породи довелося Майстрові ув’язнити Змієву злобу в печері, ну а Змієву доброту помістити в яйці. З цього яйця повинен був народитися новий Вогненний Змій, добрий та веселий. До речі, ви знали, що вони з яєць вилуплюються, як і ми, вільні птахи? Але ж якою це має бути пташка, щоб таке величезне яйце висидіти?
От і довелося цим зайнятися нашій корові Руні — нікого більш годящого на ту мить під рукою у Майстра не виявилося.

— Ну, гаразд, діду, — Микита попестив телятко, що довірливо потягнулося до нього. — А цуцика мені не дуже й хотілося.
Хлопчик тяжко зітхнув.
— Взагалі, я хотів Змія, як у тата. Але теля теж дуже гарне. Щира правда, — поспіхом додав Микита, боячись образити дідуся тим, що не зумів приховати свого розчарування. — А як його звуть?
— Поки що ніяк, — усміхнувся Данило. — Ось ти й назви.
— А можна Гориничем? — з надією запитав Микитка.
— Гм, ти диви, — здивувався якимсь своїм думкам дід.
Корова Руня несхвально замукала: що за дурнувата примха дати її любенькому синочкові Змієве прізвисько?
— Цікаво… —  не погодився з її обуренням старий Данило. — Ну, ви тут знайомтесь, а я піду, маю ще купу справ.
Данило глянув на розгубленого онука й подався до хатинки.
— Ну, що, Гориничу, будьмо знайомі? — трохи підбадьорившись, запитав Микита.
Облизавши хлопчикове обличчя, телятко миттю підтвердило свою згоду приятелювати.
— Ох, Гориничу, — зітхнув Микита, не здогадуючись, що синець його тут-таки і зник. — От був би ти й справді Змієм, полетіли б з тобою ворогів смалити… Ой!!!
З дерева зірвалося зелене яблуко й боляче вдарило хлопця по голові.
— Добре-добре, зрозумів, — пробурмотів він, озираючись на діда, котрий незворушно сидів на ґанку й вистругував нову ложку. — Спершу запропоную їм дружбу. Ходімо, Гориничу, складати план. Ми на Суничну галявину!
— Тільки далі не заходьте! — гукнув услід Микиті й теляткові старий. І стишивши голос, додав — Хай буде з вами Світло, дітки.
Тієї ж миті за його спиною почувся гучний ляскіт, і Данило кинувся в хату…
***
У світлиці не було ні душі, лише поволі зникав легенький димок.
— Магічний вектор в екстремумі… Ага… Амплітуда не стабілізована, — пробурмотів Данило, роздивляючись кімнату. — Ко-Ко!
— Так, Майстре! — пролунав звідкись тонесенький притлумлений голосочок.
— Де ти, шибенику? — озирнувся старий.
— Мене занесло до Червоної Книги, — знову почулося звідкись з глибини світлиці.
Данило підійшов до столу, розгорнув фоліант, що лежав на ньому і виявив між сторінками трохи розплескане курчатко.
— Я давно підозрював, що ти тільки для цього й годишся, — усміхнувся старий, уявивши собі тарілку з курчам табака в овочевому гарнірі.
— Майстре, не дивіться на мене так, — пробелькотало курчатко, поступово набуваючи колишніх обрисів. — Коли ви так зиркаєте, я вас боюся.
— Правильно робиш, — осміхнувся дід. — Ти й маєш мене боятися, Ко-Ко. Тому, що я, — старий наче зробився вищим на зріст й ширшим у плечах, а довкола нього спалахнули блискавиці, — не якийсь там мандрівний фокусник! Тож бійся мене, Ко-Ко! Тремти!
— Не боюся! — вереснуло курча, тремтячи зі страху. — Я ж знаю, що ви добрий, Майстре! Ви добрий… Добрий…
— Я добрий, я добрий, — пробурмотів Данило, втомлено сідаючи на лавку, — І я не можу втручатися.
Він подивився у кришталеву кулю, що стояла на столі. Поверхня кулі затуманилася, і в ній з’явилася похмура споруда з величезних кам’яних брил…
Бузкове сяєво, що цідилося з дірки посеред кам’яної підлоги, не могло розвіяти тіней, які клубочилися довкола, а навпаки, робило їх дедалі густішими й страхітливішими. З дірки здіймався дим, а довкола неї, з чотирьох країв восьмипроменевої зірки, стояли череп’яні фігурки, розписані магічними символами. Над ними схилилася темна постать у довгому плащі.
Раптом з дірки вилетіла бульбашка тьмяно-мерехтливої рідоти, підлетіла до фігурки з трьома прямими горизонтальними лініями й луснула прямісінько над нею. Рідина почала розтікатися глиною, швидко всотуючись і змушуючи статуетку мерехтіти. Почувся гучний ляскіт пальців — і фігурка опинилася у худорлявій руці.
— Украдений вже тут, — промовив злісний скреготливий голос. — Знайди його і попровадь* до мене.
З чаклунського лігва до виходу кинулася величезна чорна тінь…
*Попровадити — тут — повести силою.
Дід, важко спираючись на стіл, схилився над кришталевою кулею:
— Не можу втручатися. Але ж добро має бути з кулаками!
Старий так грюкнув кулаком по столу, що все, що там лежало, і зокрема Ко-Ко, злетіло до стелі. Опам’ятавшись, Данило ледь помітним жестом змусив усі предмети опуститися на стіл, а курчатко упіймав і затиснув у жмені:
— Я ж заборонив тобі займатися закляттями Повітря на цьому тижні. Юпітер у Стрільці, Марс в Козерогові. Про що ти тільки думаєш, Ко-Ко? — суворо шпетив він учня, відволікаючись од смутних думок. — Знову до світанку підглядав за своєю нещасною красунечкою?
— Майстре, я розумію, що таким чином ви зганяєте на мені гнів через нашу вимушену бездіяльність, але чи не могли б ви все ж називати мене Філом, — заскімлило курча, намагаючись випручатися.
— Ну ж бо…
— І я вже досить дорослий, щоб самостійно будувати особисте життя…
— Довго мені ще чекати на відповідь? — гримнув Данило, добряче струсонувши курчатка.
— Я винний, але… Небо кличе мене, Майстре. Й немає на світі сили, що здатна втримати мене на землі! — завзято продекламував той.
— Як щодо сили тяжіння? — старий розтулив долоню, й Ко-Ко гепнувся на сторінку розгорнутої книги.
— Майстре, я й так роздушений тягарем відомих вам сумних обставин, — схлипнуло курча. — Тож нуте! Чавіть мене силою свого інтелекту.
— По-моєму, це були, — дід розгорнув книгу, — перші дванадцять розділів, — він відпустив сторінки, й вони накрили курча з головою.
— Я цього не стерплю! — глухо долинуло з фоліанта.
За кілька секунд сторінки книги насилу розгорнулися, з неї вигулькнув Ко-Ко.

— Пробачте, М-майстре, — застогнав він, підводячи над собою сторінки, при цьому ніжки його трусилися від напруги, а дзьобик страдницьки скривився. — Але ваш гумор ще ваговитіший, ніж ваша… житейська мудрість, — виснував Ко-Ко, а потім знесилено заплющив очі.



Казка з татом Микита Кожум'яка Антон Сіяніка Никита Кожемяка Антон Сияника Niki Tanner Anton Siyanika Nicky Tanner and the Fire Flower

Комментариев нет:

Отправить комментарий