понедельник, 8 сентября 2014 г.

"Микита Кожум'яка. Пригоди починаються!" Розділ 3


ДИВА ПОЧИНАЮТЬСЯ

Розділ третій, в якому Микитка та Горинич зустрічаються з деякими лісовими мешканцями, Болотяна Відьма будує страшезні плани, Микитці щастить політати на драконі, а тобі, Читачу, дізнатися дещо про ображених телят.

Микита мчав лісом верхи на Гориничі. Невгамовне телятко з самого ранку уявляло себе бойовим скакуном і тепер не на жарт розійшлося.
— Стій, Гориничу! Стій! — голосив хлопчик, ледве тримаючись у нього на спині.
Але теля набирало дедалі більше швидкості, обминаючи дерева й жваво перестрибуючи яри.
Попереду показався черговий видолинок. Здалеку оцінивши його неабияку широчінь, Горинич помчав іще швидше, аби як слід розігнатися.
— Ні, Гориничу, стій! — заверещав Микита.
Та було вже пізно — теля відштовхнулося від землі й злетіло над ярком. У повітрі почувся гучний ляскіт, ніби луснула туго напнута струна, й Микита з Гориничем зникли…
***
З клекотливих надр чаклунського колодязя вилетіла бульбашка болотяної рідоти. Вона підлетіла до фігурки з трьома вертикальними прямими лініями, на мить застигла над нею й хлюпнулася, розтікаючись мерехтливим слизом. На кам’яній стіні у світлі бузкового вогню здригнулася тінь. Гарна рука з хижими нігтями потягнулася до облитої фігурки, й та піднялася в повітря. Порух довгих пальців, і фігурка опинилася на долоні.
— Ну, здрастуй, дитя неждане, — промовив хрипкий голос.
Над колодязем виник ще один згусток, але відьма так захопилася роздивлянням фігурки Нежданого, що нічого довкола не помічала.
— І де тільки носить цих трутнів? — злісно просичала чаклунка і поспішила вийти із зали.
А згусток рідоти тимчасом підлетів до фігурки з трьома вертикальними хвилястими лініями й розтікся по ній.

Ко-Ко: Це і є наша головна лиходійка — Болотяна Відьма. Тільки не збагну, чому її називають Болотяною? Я з цим геть не погоджуюся, адже вона морська. Точніше навіть заморська. А на Скаженій Драговині вона оселилася нещодавно. Моторошна, щоб ви знали, місцинка. А втім, цілком у її нинішньому стилі. Адже тепер вона — злочинниця, що зневажає закони Рівноваги і, щиро кажучи, пані істеричної натури.
От якби ти, читачу, тільки знав її долю! Адже колись вона була першою красунею у всенькому підводному царстві… А голос! Який вона мала чарівливий голос! Ох, якби ж то не це жалюгідне курчаче тільце… але краще не будемо розводитися про сумне.
Горе зломило нещасну, ненависть випалила її серце, а жадоба помсти перетворила на чудовисько. Колись вона мала все, а тепер злісно спостерігає за нашим героєм і вибудовує підступні плани.


***
Микита розплющив очі й зрозумів, що опинився на невеличкій лісовій галявинці. Поруч не було ніякого яру, але хлопчика бентежило не це. Він обережно поворушив руками й ногами. Здається, цілий. Тільки таке відчуття, наче по ньому потопталося ціле стадо скажених корів.
— Добре, що ти не літаєш, Гориничу, — сказав він телятку. — Бойовий скакун з тебе нікудишній. Ну, як з тобою на ворогів ходити, якщо ти навіть найпростіших наказів не розумієш?
Горинич вибачливо заходився вилизувати Микитчине обличчя.
— Ну, годі вже, — ледве стримуючи усмішку, пробурмотів Микита, відмахуючись од вологих вибачень. — Досить, кажу! Я вже не серджуся. Ти ж не кінь, Гориничу. Та то пусте. Коня мені теж не дуже хочеться, шкода, що ти не Змій.
Ображене телятко похнюплено відійшло від хлопчика, а потім боязко озирнулося, чекаючи, що друг погукає його, і всім своїм виглядом показуючи, що він набагато кращий за якогось там невідомого Змія.
— Оце таки шкода, — зітхнув Микита, навіть не помітивши, що Горинич образився. — Ох, був би ти Змієм, політали б…
Від несподіваного гучного тріску, що розірвав лісову тишу, Микита підскочив, як ошпарений. Горинич, що вже встиг відійти на протилежний край галявини, миттю опинився поруч, готовий затулити друга від будь-якої напасті. Тріскіт долинув з густих заростів ліворуч. Гілки кількох кущів вгиналися, наче від сильного вітру. За хвилю звідти долинув галас, що переріс у бурхливий потік нерозбірливих слів. Микита завмер. Він спромігся поворухнутися тільки після того, як Горинич тицьнувся писком йому в бік. Хлопчик відчув себе певніше і, набравшись духу, рушив до кущів.
Спершу Микита нічого не міг розібрати у скаженому танці зігнутих гілок і сонячних плям, що весь час снували туди-сюди. Але, придивившись, у самому центрі цього вихору він розгледів людську постать, яка судомно смикалася. Щоб роздивитися краще, він ступив ще на крок, але ненароком наступив на суху гілку. Борюкання в гілках миттю припинилося. Незнайомець, що висів за сажень* від землі, підвів голову й вирячився на Микиту жовтими очима розлюченої кішки. Микита відсахнувся. Істота у пастці не була схожа на людину, і хлопчик раптом цілком ясно збагнув, що якраз людиною вона і не є. Це було щось геть зовсім інакше…
*Сажень — 2,134 м.
Спійманий у жорстоку пастку, зв’язаний у попереку і ліктях міцною мотузкою, полонений все одно мав лютий та непокірний вигляд. 
— Ти хто? — запитав Микита, підходячи ближче, але відповіді не почулося. Лісовий мешканець зіщулився й зашипів як кицька. Трохи відкопилена верхня губа показала видовжені гострі різці.
«Хто ж це такий? Невже лісовик?» — подумав хлопчик, злякано задкуючи. Йому пригадалися дідусеві напучування про те, що для володіння ситуацією потрібно спостерігати за нею збоку. Він ступив ще кілька кроків і почав уважно роздивлятися лісовика. Той мав замурзане хлопчаче обличчя, і Микита подумав, що незнайомець, мабуть, не старший від нього, хоча й міцніший. З-під копиці волосся, що стирчало на всі боки, витикались великі загострені вуха. З одягу на ньому були лише короткі штанці з якоїсь матерії, що нагадувала погано видублену шкіру.
«Точно лісовик. Точніше, лісовичок», — подумав Микита.
Незнайомець і далі уважно роздивлявся Микиту недобрими котячими очима.
— Я не… не ворог тобі, — почав було хлопчик і, згадавши дідівську науку, засоромлено додав: — Будьмо друзями.
Полонений мовчав.
— Тобі ж, певне, дуже боляче, — Микита глянув на мотузки, що уп’ялися в тіло лісовичка. — Можна тобі допомогти?
Незнайомець нічого не відповів. Але коли Микита зробив крок уперед, підібгав ноги, щоб ударити. Хлопчик відскочив назад.
— Ти що?! — закричав він. — Я ж хочу тільки допомогти тобі! Ти ж до...
Але все, що він хотів сказати далі, було перебито появою моторошного велетня, який із шумом і тріском виліз із кущів. Одягнений він був у якесь страшенно брудне лахміття, а в руках тримав величезну ломаку.
— А-а! Сподоба! — проревів велетень, зиркаючи на лісовичка, що заплутався у пастці.
Микита позадкував, але здоровань встиг його помітити.
— О, ти яко… тута? — ревонув лобуряка й посунув до хлопчика, який притулився до дерева.
Від страху в Микити запаморочилося в голові. Він навіть не помітив, як із-за дерева стрімголов вискочив Горинич. Широко розставивши ноги, телятко затулило собою хлопчика, войовниче хвиськаючи себе хвостом по боках.
— О! Карача…  — громило закляк, як укопаний, в його голосі чулося здивування і щось іще.
— Я… просто ішов собі… — від страху Микита навіть поворухнутися не міг, — почув галас… І надибав тут його… у цій… — тепер і язик закляк, перестав слухатися.
Як завжди! Як же мордував Микитку цей страх, що вилазив звідкись ізсередини! Разом з ним завжди насувалася темрява. Не та загадкова темрява, яку несе з собою собою ніч, не та оксамитова пітьма, що робить ніч таємничою і хвилюючою, —  темрява, яку породжував у Микиті страх, була в’язка й липка, вона засмоктувала його, мов болотяна трясовина.
— Моя паст… — самовдоволено посміхнувся велетень. — І ужо тама.
Обернувшись спиною до хлопчика, він роздивлявся повислого лісовичка. Потім простягнув руку і штурхонув полоненого в плече. Той аж зашипів од власного безсилля. Велет зареготав.
— Достриба, вуха... Хозя бу раді…
Лісовичок зібгався в клубок, різко хвицнув ногами, перевернувся й ударив громила п’ятою по носі. Заревівши від болю, той гепнувся на спину і з воланнями покотився по землі, притискаючи лаписька до забитого місця. Схоже, воно в нього було дуже вразливе. Потім він схопився на ноги, стиснув кулаки, а його очі налились кров’ю. Вхопивши ломаку, він кинувся на полоненого.
— Убу! — закричав він.
З неймовірною для такого велетня швидкістю він схопив лісовичка й заходився так його трясти, що здавалося, у того ось-ось відірветься голова.
Зненацька — такого ще жодного разу не траплялося! — у темряві, що затопила Микиту, спалахнула малесенька іскра. Вона стрімко розгорялася, й темрява невдоволено позадкувала від її яскравого світла.
— Стривай! — пронизливо закричав хлопчик, але ґвонк не звернув на це жодної уваги.
Бачачи, що лісовичку зараз будуть непереливки, Микита раптом відчув, що може рухатися. Ноги самі понесли його вперед, а далі він, наче збоку, почув власний голос:
— Він… він же…захищався! — вигукнув хлопчик і кинувся на велетня. Той лише плечем повів, і маленький захисник полетів у кущі. Приземляючись, він боляче вдарився головою об корінь, що стирчав із землі. Останнім, що Микита побачив перед тим, як знепритомніти, був Горинич, який мчав на його кривдника. Телятко ревло, мов розлючений дракон! Може, через це, а може, просто від удару Микиті примарилось, що телятко зробилося дуже велике, а над його спиною розгорнулися…

***
Сонце сліпило навіть крізь заплющені повіки, але Микита змусив себе розплющити очі. І не повірив — під ним з неймовірною швидкістю проносилися хмари! Він летить! Та ще й не просто так, а на… Цього не може бути! Він летить на спині справжнього крилатого змія!
Розтинаючи бездонну блакить, вони линули понад хмарами, а Микита почувався володарем неба! У вухах свистів вітер, серце скажено калатало: чи то від щастя, чи то від неймовірної швидкості. І страху не було. Геть не було!
Змій обернув свою велику гарну голову і… лукаво підморгнув йому. Він злетів угору, зробив коло й різко шугонув донизу.
— А-го-го-го-го-в! — Микита помахав рукою власній тіні, що стрімголов линула верховіттями дерев.
Збадьорившись із утіхи маленького вершника, Змій зробив два крутих кола й полинув міжгір’ям. Пролітаючи над самою поверхнею річки, що текла дном ущелини, він майже торкався води величезними крилами.
Вони мчали над скелястими хребтами, злітали вгору. Потім Змій знову кинувся вниз до верхівок дерев і перевертався у польоті. Тоді гілки майже черкали Микиту по волоссю, але хлопчик тільки сміявся. І Змій знову підлітав до хмарин.
Раптом повз них з виттям пронеслося щось величезне. Палюча хвиля відкинула крилатого Змія далеко вбік, і небо довгим димовим хвостом розітнула вогненна куля. Змій ледве впорався з повітряним потоком, занепокоєно глянув на вершника і, виконавши крутий віраж, полетів геть, відносячи хлопчика подалі від небезпеки. Микита тільки дужче схопився за змієву шию і, міцно притиснувшись до твердої луски, не міг відірвати очей від вогненного каменя.


Все сталося дуже швидко. Микита навіть не встиг злякатися. Метеорит врізався в землю, і на його місці розпустилася вогненна квітка. В ту ж мить у повітря здійнявся стовп куряви та каміння. Небо потьмарилося, й у спину вдарило гаряче повітря. Ударна хвиля кілька разів перевернула Змія. Ледве не зіткнувшись з розплавленим уламком, він здійнявся вгору, закриваючи собою вершника. Але хлопчик не втримався і сторчголов полетів униз. На мить перед Микитою спалахнула картина: всередині величезного кратера ряди ідолів з суворими обличчями. Всі вони дивилися в центр кратера, а там...
Казка з татом. Микита Кожум'яка Антон Сіяніка Никита Кожемяка Антон Сияника Niki Tanner Anton Siyanika Nicky Tanner and the Fire Flower 

Комментариев нет:

Отправить комментарий